Анімація громадського життя *

Поняття «анімація» має латинське походження (anima – вітер, повітря, душа; animatus – натхнення) і означає наснагу, одухотворення, стимулювання життєвих сил, залучення до активності.

Термін «анімація» вперше з’явився на початку ХХ ст. у Франції у зв’язку з введенням закону про створення різних неполітичних асоціацій (1901 рік). До цього року різні соціальні об’єднання людей (за інтересами, за способом заповнення дозвілля і т.і.) існували поза конкретною політичною дією, очевидною або прихованою. Після 1901 року ситуація різко змінилася: збільшився обсяг вільного часу населення за рахунок поступового скорочення робочого часу. Почали отримувати розвиток аматорські асоціації (об’єднання), що потребувало відповідного юридичного оформлення. У той час асоціація розглядалася в якості підозрілого посередника між індівідом і державою, що прагнув всіляко принизити владу останнього».

Спочатку виникає анімація як діяльність, спрямована на те, щоб провокувати і посилювати живий інтерес до культури, художньої творчості.

Сьогодні термін «анімація» використовується у вузькому і широкому значенні слова. Вузький сенс характеризує організацію дозвільної діяльності: «Анімація (сфера розваг) – організація дозвілля в готелях, на корпоративних заходах, дитячих святах; напрямок, що припускає особисту участь відпочиваючих у культурно-масових заходах». Анімація у вузькому сенсі слова розглядається як діяльність з розробки та поданням спеціальних програм проведення вільного часу. Анімаційні програми включають спортивні игри та змагання, танцювальні вечори, карнавали, ігри, хоббі, заняття, що входять до сфери духовних інтересів і т.п. Отже, аніматор у вузькому значенні слова – спеціаліст, що займається розробкою індивідуальних і колективних програм проведення дозвілля, що орієнтує людину в розмаїтті видів дозвілля, організує повноцінне дозвілля. Деякі дослідники проводять аналогію між сучасним аніматором в області дозвілля та «масовиком-витівником» радянських часів. В Україні та за кордоном в поняття культурного дозвілля вкладається різний сенс. У нашій країні традиційно дозвілля розглядається не лише як «чистий» відпочинок, а носить виховний і пізнавальний характер. Ця традиція зберігається і сьогодні, особливо при організації дитячого та юнацького дозвілля. Таким чином, одна з актуальних проблем, пов’язана з моральним оздоровленням суспільства і його майбутнім, – пошук оптимальних варіантів, а також визначення пріоритетів в організації і змісті дозвілля. Аніматор дозвільної діяльності повинен перш за все допомогти людині зорієнтуватися в різноманітті видів дозвілля, здійснити інтенсивний пошук «дозвіллєвої справи» з урахуванням його особистісних потреб. У завдання такого аніматора входить уміння організувати культурний відпочинок, який є засобом не тільки позбавлення від утоми, але і нейтралізації негативних впливів повсякденного життя. При організації такого відпочинку необхідно продумати програму розваг, здатних відвернути людину від її повсякденних проблем. Відпочинок, що поєднується з розвагами, завжди буде активним, буде відрізнятися високим рівнем емоційності і тому буде давати психологічну розрядку.Важливо тільки правильно його планувати, наповнювати яскравими видовищними заходами, обмінами, поїздками, походами, змаганнями, жартами, іграми.

О.І Черниш проаналізувала діяльність традиційних культурно-дозвіллєвих організацій Франції, що мають досвід анімаційної роботи.  Сотні театрів і кінозалів, розгалуджена мережа спортивних айданчиків, чудові парки – все це є доступним для кожного «середнього» городянина. Однак все більше і більше жителі міст країн Західної Європи воліють проводити своє дозвілля, вдавшись до допомоги Асоціацій культурного розвитку (АДАК), які зародилися у 1990-х роках в Парижі. АДАК підпорядковується управлінню культури міської мерії. Основною метою діяльності асоціації є надання людям можливості вибрати собі хобі до смаку, спробувати відкрити в самому собі якісь незвідані здібності. У 25 міста у Франції зараз працюють приблизно по 400 майстерень, що охоплюють у цілому 175 найрізноманітніших напрямків. Так, наприклад, у культурному центрі в Парижі, що об’єднав кілька майстерень, працюють секції ікебани і китайського живопису, тут також можна спробувати свої сили у заняттях музикою за допомогою комп’ютера. Є майстерні, які називаються ательє: палітурної і столярної справи, класичного танцю і скульптури, ритмічної гімнастики, тощо. Ці ательє виступають свого роду культурними центрами міських кварталів, місцем, де можуть зібратися ентузіасти, щиро захоплені тією чи іншою справою. Більшість людей, що постійно відвідує майстерні, живуть неподалік від них, є сусідами. Подібні центри допомагають пізнати одне одного, а іноді пізнати і самих себе, свої нерозкриті можливості і здібності. Не випадково дослівний переклад із французької офіційної назви цих центрів звучить приблизно так – «ательє культурного самовираження і добросусідства».

Даний досвід важко переоцінити. Разом з тим не слід обмежувати сутність і специфіку анімації лише дозвілєвою діяльністю, оскільки вельми важливою складовою цього процесу є світоглядний (смисловий) потенціал.

Включення до складу анімації світоглядного потенціалу наближає нас до розуміння анімації в широкому розумінні слова як соціокультурного явища. У цьому аспекті поняття «анімація» дозволяє, з одного боку, досить точно охарактеризувати цілі соціокультурної діяльності, виявити її консолідуючий (об’єднуєднуючий) характер, а з іншого – позначити внутрішній аспект взаємовідносин суб’єктів соціокультурного процесу (особливі способи спілкування, діалогу, наповненого участю, почуттям, дією). У зв’язку з цим слід зазначити, що в сучасній науці застосування поняття «анімація» пов’язане здебільшого з іншим аспектом, тобто це поняття використовується в основному для характеристики відносин. У цьому плані типова думка французької дослідниці проблематики соціокультурної анімації Анн-Марі Гурдон про те, що при згадуванні слова анімація мова йде не про пожвавлення тіла та неживої матерії, а про пожвавлення відносин між індивідами та соціальними групами. Схожу думку висловлює і М. Сімоно, визначаючи соціокультурну анімацію як галузь суспільного життя, учасники якого ставлять перед собою за мету певну зміну поведінки в міжособистісних і колективних відносинах шляхом прямих впливів на індивідів. Зрозуміло, що цей вплив здійснюється аніматором головним чином за допомогою різноманітних видів діяльності. Якщо говорити про функції аніматора, то потрібно сказати, що він виконує роль активатора або каталізатора локальних процесів розвитку місцевих спільнот. У його завдання входить надання послуг, спрямованих на надання допомоги місцевій громаді або якоїсь групи громадян у самостійному вирішенні їхніх проблем.

Актуальність практичного аспекту суспільної анімації обґрунтовується в інтерв’ю Л. Абрамова, яке він дав «Дзеркалу тижня»: «Ми дуже марнотратна нація, хоча й небагата. Наскільки сьогодні ефективна розгалуджена мережа клубів і будинків культури, отримана нами від попередніх поколінь? За радянських часів вони виконували ідеологічну функцію. Тепер же, крім культурно-просвітницької роботи, вони можуть і повинні допомагати вирішувати реальні проблеми реальних громадян. Вони повинні стати інститутом, без якого громадяни не можуть жити. Тоді у них буде майбутнє. Люди не вірять, що настануть зміни на краще. Якщо ми будемо закликати до якихось загальних речей, наприклад – візьміться всі разом і зробіть своє життя кращим, – ми нічого не досягнемо. У нас не вистачить ресурсів, сил, щоб вирішити суспільні проблеми. А у людей залишиться психологічна травма від поразки. Але є підхід, випробуваний у світі: «Думай глобально, дій локально!» Можна ж організувати мешканців під’їзду, щоб його регулярно прибирати? Можна. Так само можна разом з батьками дітей, які відвідують якийсь конкретний дитсадок, облаштувати там гарну ігрову кімнату. Це все приклади корисних громадських дій, які закріплюють позитивний досвід. Людині, яка брала в цьому участь, простіше відгукнутися і на більш значущі ініціативи, оскільки вона переконалася, що ефективна взаємодія можлива. Такими речами у нас займаються самородки, а потрібно, щоб займалися професіонали. У всьому світі їх називають аніматорами та навчають за спеціальними програмами. У Великобританії – це чи не університетська спеціальність, широко розгорнуто таке навчання і в Польщі».

На сучасному етапі розвитку суспільства актуалізується завдання створення спеціальних анімаційних інформаційно-методичних центрів не тільки з організації діяльного дозвілля, а й з розвитку територіальної громади. Таким центром може стати будинок культури, що сприяє вирішенню життєво важливих для людини проблем морально-етичного, соціального і матеріального характеру.

Про доцільність створення таких об’єднань свідчать результати дослідження Л. В. Тарасова, який узагальнив основні напрямки, діяльність і методи роботиЄвропейської асоціації аніматорів (ENOA), що об’єднує аніматорів багатьох європейських країн. Мета ENOA полягає в тому, щоб показати, що в кожного є можливість щось робити для поліпшення свого життя; повернути людям бажання працювати для себе і суспільства; задіяти потенціал конкретних учасників проекту і місцевих організацій; закріпити зв’язки конкретних людей  з місцевими організаціями для здійснення спільних проектів надалі; використовувати навички конкретного індивіда для того, щоб забезпечити його участь у тій сфері діяльності, що могла б забезпечити його подальший розвиток у плані самоорганізації.

В.З. Дуліков описує один із проектів ENOA у таборах біженців Боснії і Герцеговини. Ініціатори проекту констатують, що гуманітарна допомога біженцям найчастіше концентрується навколо задоволення основних потреб людини у їжі, житлі і безпеці. Але проблеми біженців мають і психологічний характер. Сотні людей, позбавлених житла, проводять багато часу в таборах. У них народжуються діти, які взагалі не мають уявлення про цивілізоване життя. У результаті цього люди стають пасивними, сприймають себе викинутими із соціального, культурного і політичного життя, як у таборі, так і за його межами. Почуття безпорадності, розпачу, безсилля – звичайні явища серед них. Люди вважають, що не можуть ні на що впливати в суспільстві і не можуть змінити своє власне життя.  Методика проекту передбачає втручання аніматорів у повсякденне життя біженців на рівних з ними умовах. Головним завданням є активізація здібностей біженців для того, щоб зробити їх самодостатніми і здатними до самореалізації. Аніматори стверджують, що крім ,,основних” потреб біженці мають соціальні потреби. Одна з них – потреба в активному суспільному, культурному і політичному житті. Аналіз методики соціокультурної анімації в таборах Боснії і Герцеговини показує, що її культурно-дозвіллєва частина є тільки початковим етапом роботи, що дозволяє створити довірливі стосунки для подальшої роботи. Перший крок – встановлення дружньої атмосфери з населенням табору. Щоб привернути увагу і підняти інтерес до того що відбувається, використовуються техніки вуличної анімації: театралізовані вистави, ігри. Вони допомагають знайти контакт як з молодим, так і з дорослим населенням. Ці контакти служать твердим фундаментом для формування подальших робочих відносин. Вулична анімація – перший крок до розпізнання того, чого хочуть молоді люди, які навички вони мають. Але у визначений момент, пишуть автори проекту, використання цієї техніки треба припинити, інакше анімація ризикує стати розвагою.

За початковим етапом іде сходинка, що має на меті виявити навички людей. Якщо конкретних навичок аніматори не змогли знайти, то за допомогою ,,нерегламентованого мозкового штурму” виявляються приховані здібності, такі, як артистизм, рукоділля, кулінарія тощо. Головні питання, на які людина повинна відповісти, наступні: ,,Що я вмію?”; ,,Як я можу це використовувати?”; ,,Як я можу влитися  в роботу табору?”. Виявлені навички використовувалися надалі у процесі анімації, так вулична анімація переростає в соціокультурну. На основі виявлених навичок формуються майстерні, починається розвиток соціальних зв’язків. На цьому етапі головним завданням є допомога в реалізації конкретних ідей. Ключове питання звучить так: ,,Що найбільш цінне для біженців у їх соціокультурній реабілітації?” Прикладом роботи на даному етапі може бути робота в ,,конструкторській майстерні”. Метою відкриття даної майстерні було залучення чоловіків (дорослих і підлітків) до поліпшення власних умов життя, стимулювання чоловіків до праці. Завдання аніматора тут зводилося до того, щоб заохочувати ініціативу, прийняття людьми відповідальності на себе і стимулювати активну участь у житті табору. У цьому процесі центр уваги поступово переміщується на ті види діяльності, що далі можуть бути продовжені без участі аніматорів.

Таким чином, робота з біженцями свідчить про те що анімація може застосовуватися не лише  з метою культурно-дозвіллєвої діяльності, проведення вільного часу, а й сприяння психологічній реабілітації, виходу особистості з кризової ситуації, сприяння саморозкриттю і самореалізації людини.

Теоретичне обґрунтування широкого сенсу поняття анімація пов’язане з організацією всіх компонентів соціокультурного середовища спільноти. Узагальнюючи теоретичні ідеї анімації та досвід організації соціально-культурної діяльності в низці зарубіжних країн, один з провідних вітчизняних фахівців у галузі культурно-дозвільної діяльності Є. Б. Мамбеков  стверджує, що анімацію не можна просто віднести до однієї з багатьох професійних галузей людської діяльності.Аніматорів виявляють не лише у сфері культури і мистецтва, але також у світі комерції, праці, охорони здоров’я, юстиції та ін. Є.Б. Мамбеков пише, що соціокультурна анімація стосується всього ансамблю повсякденного життя індивіда – праці, громадянської та політичної активності, стосунків з оточуючими, їх культури.Не можна розцінювати соціокультурну анімацію як просту техніку організації дозвілля. Дослідник визначає соціокультурну анімацію як частину культурної та виховної системи суспільства, яка може бути представлена у вигляді особливої моделі організації соціокультурної діяльності:

• як сукупність елементів (установи, державні органи, організації, добровільні асоціації, аніматори, аудиторія), що знаходяться в постійних відносинах;

• як сукупність занять, видів діяльності і відносин, які відповідають інтересу, що проявляється особистістю в її культурному житті і особливо в її вільний час;

• як своєрідна соціально-педагогічна система, в якій провідну роль відіграють аніматори, професійні або добровільні, що володіють спеціальною підготовкою та використовують, як правило, методи активної педагогіки.

Таке розгорнуте визначення в цілому справедливо відображає специфіку і навіть структуру анімаційної діяльності в місцевій громаді. По-перше, тут підкреслюється єдність трьох рівнів анімації: організаційного, діяльнісного та технологічного.

Організаційний рівень відповідає на питання: хто ініціює і хто бере участь у даному процесі. Це можуть бути різні структурні елементи соціокультурного середовища: загальноосвітня школа, клуб, спортивна школа, державні органи опіки, недержавні громадські організації, ініціативні групи та прості громадяни. Головне полягає в тому, що ці компоненти знаходяться у взаємозв’язку і мають стійкі відносини. Наприклад, літні люди, пенсіонери в громаді є однією із слабо захищених соціальних груп. Проте люди старшого віку мають життєвий досвід і здатні принести користь суспільству. Не можна допускати, щоб пенсіонери замикалися в собі й своїх проблемах. Активна взаємодія з оточуючими, розширення соціокультурних контактів – головна умова гідного життя. Соціально-культурна робота з літніми людьми спрямована на оптимізацію життя літньої людини в суспільстві і реалізується за допомогою ряду програм. У розробці та реалізації культурно-дозвілєвої програми пріоритет належить працівникам будинку культури; оздоровчо-консультативну проводить персонал медичної установи, інструктор з лікувальної фізкультури, психолог; в просвітницько-освітніх програмах беруть участь фахівці місцевої громади: вчителі, клубні працівники, бібліотекарі, зоотехніки і т.п. При цьому ініціатором, координатором та менеджером реалізації цих програм може бути громадська організація, яка встановлює партнерські відносини з установами соціального захисту населення, школою, бібліотекою, клубом, органами місцевого самоврядування, бізнесом.

Діяльнісний рівень показує з якою метою і що роблять аніматори. До змісту аніматорської діяльності входить усе те, що відповідає інтересам і потребам громадян з вирішення соціальних проблем місцевої громади. Це можуть бути проблеми:

· соціальної незахищеності найвразливіших категорій громадян (ветерани, інваліди, самотні матері, безпритульні діти, особи без певного місця проживання та ін.);

• поширення ВІЛ-інфекції, СНІДу, алкоголізму, наркоманії;
• скорочення тривалості життя  в результаті екологічних катастроф, відсутності ефективної системи охорони здоров’я  населення, профілактики захворювань, пропаганди здорового способу життя;
• відсутність стабільних ресурсів для відродження та розвитку національної культури, духовності, охорони та утримання об’єктів культури, пам’яток історії та архітектури;
• низький рівень самоорганізації громадян за місцем проживання;
• ріст безробіття та ін.

Рішення кожної з цих проблем вимагає включення громадян у різноманітні види діяльності.

Методичний та технологічний аспект представлений способами взаємодії аніматора з аудиторією. Аніматор використовує інтерактивні технології, які засновані на психології людських взаємин і взаємодій. У діяльності аніматора центральне місце займає група взаємодіючих людей, які, обговорюючи актуальні проблеми громади, сперечаються і погоджуються між собою, стимулюють і активізують один одного. До методів такої взаємодії можна віднести: евристичну бесіду, дискусію, круглий стіл, мозковий штурм, ділову і рольову гру, конкурси проектів з їх обговоренням. Ефективним методом навчання в громаді є тренінг з метою формування компетентності, активності та спрямованості особистості у спілкуванні. Тренінг перетворює групу учасників у наочну модель практичних ситуацій і соціокультурних процесів, що відбуваються в громаді та спонукає учасників до пошуку оптимальних рішень місцевих проблем.

Дуже часто аніматор звертається до технології фасилітації. Цю методику часто використовують, коли необхідно надати членам громади допомогу «в процесі розуміння напруження та незадоволення, які вони відчувають, у такий спосіб, щоб спонукати їх до започаткування позитивних дій».

Автори посібника з розвитку громади  підкреслюють величезну роль у цьому процесі особи, що «сприяє цьому процесові, котра бере на себе обов’язки проаналізувати, узагальнити та направити в конструктивне русло ідеї, що виникли у людей в умовах напруги та протиріч». Цю особистість вони називають фасилітатором. Фасилітатор – «це особа, яка допомагає громаді зробити процес розвитку більш продуктивним, надає технічну підтримку, має ті навички, яких бракує громаді, а також особистий досвід та щире бажання допомагати». Автори ототожнюють фасилітатора з фахівцем у питаннях розвитку громади. При професійній підготовці аніматорів особлива увага приділяється формуванню в них фасилітативних навичок. За основу цієї роботи можна взяти методичні матеріали для проведення тренінгів з розвитку навичок фасилітації, розроблені під керівництвом доктора психологічних наук П.В.Лушина . До фасилітативних навичок автори відносять:

• створення атмосфери абсолютного прийняття;

• активне слухання;

• керування груповою динамікою.

Розглянемо ці навички.

Створення атмосфери абсолютного прийняття здійснюється за рахунок того, що фасілітатор уважно вислуховує відповіді членів групи, намагається зрозуміти зміст і емоційну забарвленість кожного висловлювання, проявляє відкритість, щирість, доброзичливість. Таке тло спілкування знімає негативні переживання й установки учасників групи (страх, тривога, низька самооцінка). Комфорт, створений атмосферою абсолютного прийняття, спонукає тих, яких навчають, до вирішення проблеми, що виникла, в проблемному інтелектуальному середовищі, створеному фасілітатором.

Активне слухання – це вміння, що проявляється в адекватному відбитті сприйнятої інформації. Для того, щоб в учасників групи з’явилося бажання ділитися своїми думками, почуттями, переживаннями, кожний, а тим більше фасілітатор, повинен уміти слухати. Слухання – це не тільки мовчання, а більш складний процес, у ході якого між людьми встановлюється взаєморозуміння. У будь-якому висловлюванні є два рівні: інформаційний і емоційний. При активному слуханні звертається увага не тільки на змістовний аспект повідомлення, але й на почуття мовця. Відбиваючи почуття мовця, фасілітатор показує, що він розуміє емоційний стан співрозмовників. Прийомів активного слухання  досить багато (спонукання, парафраз, пояснення, відображення, схвалення та ін.), і вони детально описані в літературі з психології спілкування.

Керування груповою динамікою опирається на знання етапів розвитку групи. У цьому процесі автори методичного посібника «Учимося фасілітувати» виділяють кілька стадій:

• директивність;

• конфронтація;

• фасілітація;

• співробітництво;

• розширення можливостей;

• завершення (байдужість).

Автори відзначають, що дана динаміка не завжди зберігається. Залежно від рівня розвитку групи деякі етапи можуть випадати з динамічного процесу. Швидкість проходження стадій залежно від попереднього досвіду й навичок критичного, толерантного, творчого мислення так само може бути різною. Наведемо інтерпретацію, що дають автори цим стадіям.

Директивність. Позиція фасилітатора на цій початковій стадії досить тверда, тому що керування групою носить директивний характер. До складу групи входять громадяни з різними мотиваційними установками. Одні, наприклад, ідуть тому, що їм хтось порадив це зробити, інших спонукає до суспільної діяльності проста цікавість, треті бажають одержати конкретні відповіді на хвилюючі їх питання. Фасилітатор опирається на цей рівень мотивації для того, щоб об’єднати членів групи в єдиний значеннєвий простір на рівні розуміння проблеми. Директивність виражається в тому, що фасілітатор спонукає членів групи ознайомитися із заздалегідь підготовленою для них проблемною ситуацією, підключає до процесу пошуку більш істотні мотиваційні процеси, у порівнянні з тими, які були в учасників на початковому етапі.

Уже на цьому етапі вводяться елементи недирективної роботи (розподіляється відповідальність за керування, вустановлюються правила дискусії, критерії взаємної й групової оцінки). Учасники вчаться на практиці використовувати встановлені правила роботи в групі. Важливо так само і те, що доброзичливі відносини задаються не тільки прийнятими правилами, але і позицією фасилітатора щодо абсолютного прийняття позицій учасників, що дозволяє активізувати більш глибокі значеннєві рівні взаємодії з учасниками. Крім цього на цьому етапі фасилітатор повинен «спровокувати» більш активну участь членів групи шляхом введення такої ситуації, що, з одного боку спонукає членів групи до дискусії, а з іншого – не порушує паростки довіри й абсолютного прийняття в групі.

Конфронтація. Для того, щоб члени групи взяли на себе відповідальність за ті процеси, які в ній відбуваються, фасилітатор ніби «розхитує» беззаперечність свого авторитету, тобто він ніби спонукає членів групи до конфронтації у свою адресу. На цьому етапі фасилітатор виступає у двох позиціях. З одного боку, він змушений відстоювати власну позицію, з іншого боку – він повинен бути надзвичайно уважним до позицій учасників. Знаходження оптимального сполучення цих протилежних позицій необхідно для підтримки переживання комфорту від перебування в групі.

На цьому етапі можлива поява групових лідерів, чиї позиції підтримують інші учасники. Це приводить до утворення підгруп, що дотримуються конфліктуючих позицій.

Фасилітація. На цій стадії відбувається спільне вирішення назрілих конфліктів. Фасилітатор займає позицію об’єднуючого початку. Використовуючи техніки активного слухання, перефразовуючи висловлювання, відображаючи прихований зміст, він прагне сам осмислити конфліктуючі позиції, а також зробити їх зрозумілими й доступними для обговорення в групі. Осмислення інших позицій викликає в учасників почуття єдності думок і дій. У такий спосіб формується обстановка, що поєднує всіх.

Співробітництво. На цій стадії фасилітатор ніби звільняється від вантажу «зайвої» відповідальності за груповий процес і завдяки цьому займає стосовно учасників рівноправну позицію. Учасники, визначивши свою позицію, і зрозумівши, а також прийнявши позицію інших, переживають почуття емоційного зв’язку, згуртованості. Іноді, в результаті групової роботи на цьому етапі у декого виникає інсайт.

Розширення можливостей. Усвідомлюючи, що груповий процес наближається до завершення, фасилітатор відмовляється від керування групою. Учасники починають експериментувати з розширенням меж змістовного простору групи. Все частіше виникають теми, що не стосуються змісту дискусії. Згуртованість відчувається групою тільки на емоційному рівні.

Завершення (байдужість). На цій стадії можлива поява нової конфронтації. Фасилітатор змінює свою позицію убік директивності, група переходить на новий виток розвитку. На цій стадії проявляється байдужість, що свідчить про паростки нового росту: учасники можуть створювати нові групи, об’єднуючись із іншими людьми, але вже в іншому місці на новому рівні.

Отже, величезна роль у розвитку громади належить аніматору – людині, що має професійну підготовку по наданню допомоги членам громади в збільшенні їхнього творчого потенціалу для самостійного вирішення проблем.

Для підготовки кваліфікованих фахівців у галузі анімації необхідно використовувати вже накопичений досвід та нові досягнення.

 

* – Азарова Т.В., Абрамов Л.К. Центр місцевої активності на базі будинку культури: методологія та технологія розвитку територіальної громади – Кіровоград, ІСКМ, 2010 року