Ангеліна Лахтадир: “Я отримую насолоду від того, що я роблю” *

Ангеліна Лахтадир: “Я отримую насолоду від того, що я роблю”
Сьогодні вже не рідкість зустріти незалежну і цілеспрямовану жінку-лідера, яка має глибоке прагнення до розвитку власної громади. Наша редакція продовжує спілкування саме з такими жінками, які зробили усвідомлений вибір, мають гарні організаторські здібності, здатні об’єднувати навколо себе людей. Цього разу ми спілкувалися з Ангеліною Лахтадир, головою правління «Центру розвитку громад», м. Боярка, Київська область, яка очолює організацію останні три роки.
– Ангеліно, розкажіть як Ви взагалі прийшли до громадської діяльності?
– Мабуть все починалося з того, що я довгий час працювала заступником директора з виховної роботи в Боярській першій школі. Саме там, разом з дітьми, підлітками, молоддю, батьківською громадськістю ми дуже багато проводили масових заходів, благодійних акцій, різних маленьких проектів і я спостерігала за реакцією дітей, батьків, зрозуміла, що їм подобається, коли їх активізують, коли вони бачать результат своєї діяльності. Потім я зрозуміла, що треба виходити за рамки школи і почала працювати з ініціативною молоддю міста Боярка. Ми самооб’єднувалися в ініціативні групи, проводили багато заходів, в основному з незахищеними верствами населення, а також пропагували здоровий спосіб життя та дозвілля молоді. Все це переросло у громадську молодіжну раду, а потім ще у молодіжну організацію «Молода Ера», якою керувала моя донька. Це все було дуже успішно зроблено і дуже багато акцій ми провели, дуже багато проектів. В основному це було екологічне спрямування, знову ж таки робота з незахищеними верствами населення, пропаганда здорового способу життя, здорове дозвілля молоді. Ми виїзджали у села, де проводили роботу з дітьми, які не бачать того дозвілля, яке можна було б в кращих умовах провести.
Потім, я подивилася, що тягнуться до нас жінки і спробувала організувати жіночу громаду. Таким чином в 2006 році ми створили Боярський осередок Міжнародної громадської організації «Жіноча громада», вона є і в Польщі, і Німеччині, і в Литві, і в Росії. Вона і зараз існує і до сих пір я її очолюю.
– Як Ви дізналися про цю міжнародну організацію?
– Моя подруга також очолює в Київській області цю організацію, вона і залучила мене. Вона працювала зі всіма осередками в Київській області і одного разу запросила мене, щоб я подивилася, а потім викликала мене на сцену і каже: «Ангеліна Лахтадир може очолити в Боярці такий осередок». І тоді вже мені не було куди подітися (посміхаючись), якщо вже так було на весь загал оголошено, то ясно що вже треба було щось робити. Спочатку було дуже важко, ми об’єдналися із трьома подругами і десь 2-3 місяці пройшло поки ми дивилися чи піде воно далі чи не піде. Але потім основною нашою діяльністю була просвітницька і благодійна робота. Ми жінки – це перш за все матері, тому нам завжди було приємно працювати із дітками-сиротами, з дітками-інвалідами. Ми почали цю діяльність і вийшло все у нас дуже гарно, ми стали знані у місті Боярка, до нас долучалися дуже багато людей і допомагали нам проводити ці акції.
А потім, коли я пішла зі школи і перейшла в Центр психологічної реабілітації, там на місці вже була створена громадська організація «Центр розвитку громад» і я її очолила. Перш за все, мета цієї громадської організації – залучення населення до соціальної активності. Ми почали дуже успішно працювати із міською владою. Допомогло нам в цьому те, що спочатку ми об’єднали навколо себе громадські організації, запросили мера і коли він побачив, що так багато людей об’єдналися, він зрозумів, що треба бути не осторонь цього.
– Це було у формі круглого столу?
– Так, ми провели круглий стіл, потім провели навчання з Русланом Крапличем, головою ради директорів Фундації ім. князів-благодійників Острозьких. Він нам допоміг, розказав що такі проекти, як їх треба писати, як реалізовувати. Дуже багато людей зовсім не знали що це таке і що з цими проектами робити. Мали уявлення, що це якась діяльність. А те, що їх треба оформити, що це звітність повинна бути, поки що ніхто не задумувався над цим. Коли вже пройшло навчання, всі зрозуміли, що це не так легко, не так просто. І спочатку ми людям надавали методичну допомогу, тобто із кожною організацією ми писали разом проект, допомагали їм методично поки вони навчилися і допомагали їм навіть реалізовувати цей проект. Тепер вже ці люди вміють писати проекти, знають, і самі до нас приходять і пропонують реалізовувати спільні проекти. Благо, що нам міська Рада і в 2012, і в 2013, і в 2014 у всьому сприяла. Раніше це була ініціатива третього сектору написати програму підтримки громадських ініціатив. Ми таку програму написали і вона стала міською програмою. Міська влада виділила нам кошти і ми успішно проводили конкурс соціальних проектів, де кожна організація могла свій невеличкий проект реалізовувати. Провели ми досить успішно за останні роки. І вже з 2014 року ми зрозуміли, що не тільки міська влада може нам допомагати, а ще й бізнесмени. Тому, дуже так обережно, але ми зробили ярмарок ідей, де взяли участь тільки молодіжні проекти.
– Як ви заохотили бізнесменів до такого проекту?
– Починали шукали серед друзів таких людей, які мають свій бізнес. Потім уже були бізнесмени, які допомагали саме Центру, тому що ми багато проводимо роботи із незахищеними верствами населення, ми і їх залучили, а потім ті самі бізнесмени, які йшли до нас, взяли з собою своїх друзів. І таким чином до ярмарку ідей ми залучили 8 бізнесменів. Звичайно боялися, що ніхто не відреагує. Молодь показувала свої проекти, розповідала, демонструвала. Було дуже тихо в залі, ніякої реакції. А потім варто було лише одному сказати «я буду фінансувати цей проект», вже розпочалася конкуренція і таким чином 5 проектів наші бізнесмени фінансували. Тому ми вже відчули, що стоїмо на твердій основі, стали авторитетом, платформою у громаді. Вони зрозуміли, що нам можна довіряти. Все це було прозоро, звітність була прозора. Ми запросили абсолютно всіх, хто брав участь в цьому і продемонстрували куди кожна копійка пішла. І тому зараз, буквально нещодавно ми проводили просто благодійну акцію і вже самі люди захотіли взяти участь і допомогти нам.
– Який проект Вам найбільше запам’ятався?
– Найбільше нашій організації сподобався проект, який ми вже робимо третій рік. Цей проект із назвою «Позитивний погляд» реалізує молодіжний клуб «Позитив». Були групи дітей, які робили фотографії всіх куточків Боярки. Там було 5 номінацій – «Брати наші менші» і т.д. Фотографії, які зробили діти, ми виставили на день міста і зрозуміли, що це просто фурор. Тому що на Боярку, як на місто, звикли дивитись як на все негативне через сміття, якісь неполадки, а тут подивилися, що є прекрасні куточки, затишні, красиві, де можна відпочивати. Подивилися як можна проводити час з дітьми. Тобто виставка мала успіх і наш міський голова попросив, щоб ми кожного року, все креативніше в різних формах проводили. І в минулому, 2013 році, ми зробили це у вигляді фото-сушки. Отак от на прищепочках вішали. Ну і на 2014 рік також заплановано цей проект, але вже будемо якось креативніше ще виходити. Бачимо, що людям це подобається.
– Ангеліно, Ви так захопливо розповідаєте про Вашу діяльність та проекти. Що Вам особисто дає громадська діяльність?
– Ви знаєте, от я якраз недавно думала що це таке чи це моя самоорганізація, самореалізація. А тоді все ж таки я знайшла відповідь на запитання що це таке. Це просто дуже хочеться робити. От просто це хочеться робити. Я отримую насолоду від того, що я роблю. Я не знаю, може це такий вже вік, кажуть, що в моєму віці хочеться вибрати щось хороше і жити в гармонії зі своїм життям. І я не біжу за великими заробітними платами. В мене є доросла донька, яка вже працює. Тому мені хочеться отримувати насолоду від того, що я роблю. По-перше, в мене цікава робота, а по-друге в мене цікава громадська робота. І це в поєднанні, і коли я бачу результат і успіхи, як радіють люди, коли ми вирішуємо якісь проблеми, я отримую від цього просто задоволення.
– Які можливості створює для вас громадська діяльність? Що Ви робите, щоб не змогли робити на звичайній роботі у школі, наприклад?
– По-перше, це спілкування з новими людьми, з цікавими, прекрасними людьми. Мені це дуже легко дається, тому що я працювала в школі і спілкувалась постійно з дітьми, з молоддю, з батьками. Тому мені зараз дуже легко це робити і в мене залишилося багато знайомих ще з цієї роботи. По-друге, я дізнаюсь наскільки прекрасні є люди, що мені просто хочеться з ними спілкуватися, особливо, коли до нас приходять люди похилого віку, які вважають, що для них вже життя закінчилось, зупинилось, тому що вони незатребувані. От вони бачать, що вже абсолютно ніхто не хоче ними займатися. І тому я якраз бачу сенс своєї роботи в тому, що ми даємо їм поштовх, той вогник, промінчик, щоб їх ще заново запалити, дати їм друге дихання, щоб вони зрозуміли, що є в них діти, є онуки, але ще є життя, в якому вони можуть займатися улюбленою справою і робити цікавим для себе щось. Тобто їх просто так підштовхнути і все, більш нічого не треба, ніяких зусиль з нашої сторони не треба, лише маленький поштовх.

– Як ваша родина ставиться до вашої діяльності, що ви їздите на різні навчання, робочі поїздки?
– Якраз на тренінгу “Розвиток місцевих громад” було дуже гарно сказано, що заробітна платня – це викуп родині за можливість займатися улюбленою справою. То приблизно так і в мене (посміхаючись). Ну, по-перше, скажу знову, що донька у мене вже доросла, заробляє собі на життя сама. Чоловік – пенсіонер, а я приношу заробітну плату. І чоловік вже звик, що в мене трішки є фанатизму до цієї роботи, по-друге він мені допомагає у всьому, цінує мій час. Коли я маю відпочити, він знає, що це час відпочинку, тому що я втомилася. Коли мені треба десь з кимось зустрітися і я не встигаю якісь дрібні роботи зробити він мені в цьому допомагає. Він може машиною щось перевезти мені, когось підвезти. Тобто, коли я бачу, що мене підтримують у сім’ї, не заперечують, щоб я це робила, це мені ще більше дихання надає. І так само я знаходжу час для відпочинку. Дуже люблю їздити десь в туристичні поїздки зі своєю сім’єю. Знаходжу час, щоб подивитися гарний фільм, почитати якусь улюблену книжку, багато читаю, зустрічаюся з друзями. Тобто планую і так роботу, що встигаю і це зробити. Борщ варю так само (сміється).
Матеріал підготувала – Марія Калашнік

* НДО-Інформ №1 (50), 2014