Налагодження продуктивних стосунків між інвалідами й громадою *

Чимало людей, що дістали ярлик інваліда, були витіснені з громади й ізольовані від її магістральної діяльності. Це особливо стосується тих, кого зазвичай відносять до кате­горії “з затримками розвитку”. У минулому представники установ соціальних служб із найкращих спонукань вирішили, що Найгуманнішою й належною відповіддю на потреби людей з затримками розвитку буде зовсім забрати їх із їхнього теперішнього оточення й оточити спеціально навченими професійними кадрами. Негайним результатом цього про­цесу стала подальша ізоляція тих людей, які вже е найбільш витісненими на периферію життя своєї громади. Така зросла (і подекуди силоміць) ізольованість нерідко призводить до погіршення стану, застою і навіть розпачливих особистих вчинків, які часто визнача­ють як відхилення в соціальній поведінці.

Але щойно люди з затримками розвитку виходять із штучної ізоляції й повертають­ся до нормального, відкритого, відповідального соціального стану, яким е тривале щоденне життя громади, тоді ми помічаємо, що життя людей з затримками розвитку може ра­дикально змінитися на краще – наслідок, якого агентства соціальних служб не можуть до­сягти завдяки своїй традиційній методології, побудованій на “послугах”.

Щоб задокументувати цей нетрадиційний підхід як частину проекту досліджень, запо­чаткованих Центром міських проблем і досліджень політики Північно-Західного університе­ту. було здійснено координовану спробу спрямувати дорослих людей з затримками розвитку в життя громади одного з районів Чикаго. Пішовши назустріч цим зусиллям. Асоціація гро­мади Лоґан сквер, погодилася взяти участь у проекті як господар і координатор.

Нижче наводяться кілька історій, що виникли протягом цих системних спроб, побу­дованих на співпраці, знову інтегрувати життя й можливості людей з затримками розвит­ку в життя громади Лоґан сквер.

• Лінда живе в державній інституції й ненавидить її. Мати Лінди Марія зверну­лася до місцевої організації по допомогу. Коли з’ясувалося, що Лінда любить тварин, організація влаштувала так. що Лінда проводила деякий час протягом кожного тижня у відомому місцевому зоомагазині. Однак домовленість було ма­ло не зруйновано, коли професіонал із інституції сказав власнику зоомагазину, що Лінда має проблеми, які можуть вплинути на її роль у зоомагазині. Власник магазину та його дружина обговорили це й вирішили йти далі, попри сумніви. Замість ізоляції в інституції. Лінда проводила час в оточенні людей. Вона пока­зує покупцям тварин і допомагає з виконанням повсякденних обов’язків. Жит­тя Лінди в інституції нелегке, вона розпачливо прагне піти звідти. Люди в інституції сказали їй. що вона може піти лише у тому випадку, якщо протягом чотирьох місяців не виказуватиме ніякої агресивності. Зважаючи на природу за­кладу й те. що там відбувалося, це здавалося неможливим. Лінда. и мати, співробітник місцевої організації успішно попрацювали, щоб по-доброму визво­лити Лінду з інституції.

• Гарольд, чоловік, якому під тридцять, любить грати в ігри й має деякі надзви­чайні здібності (відразу після знайомства він може промовити по літерах ваше ім’я та прізвище в прямому й зворотному напрямках). Гарольда представили в місцевому Клубі хлопчиків і дівчаток, де він допомагає з підготовкою ігор і на­вчає дітей гратися в них. Він також бере участь у мистецькому фестивалі Палмер сквер. Працівники Клубу хлопчиків і дівчаток но мінували Гарольда на здо­буття премії “Волонтер року”, і він виграв.

Віллу за тридцять, він живе вдома з батьками. Вілла представили в місцевій лікарні. Двічі на тиждень він приходить до лікарні й допомагає доставляти по­шту. Тут є одна хитрість. Справа в тому, що Вілл не вміє читати. Тож працівни кп канцелярії розробили спеціальні кольорові коди для нього й попросили лю­дей в інших підрозділах лікарні чекати його й наглядати за ним (і своєю по­штою). Віллу дуже подобається бути волонтером. Йому подобається носити жи­лет і емблему волонтера, і він переконаний, що “без мене вони б не впоралися”. Вілл дуже любить побалакати й одного разу виголосив розлогу доповідь про те. як слід реорганізувати канцелярію. Начальник канцелярії стримано взяв цю до­повідь до відома. Супервізор відвозить Вілла додому з лікарні й залишається на обід з його родиною, з якою він залюбки розмовляє про Біллове майбутнє.

• Маріца. жінка приблизно 25 років, жила з батьками й займалася в денній про­грамі для людей з затримками розвитку, де вона проводила час. розфарбовуючи книжки й перфоровані стрічки, щоб мати заняття. Вона привітна жінка, яка любить маленьких дітей. Працівники місцевої громадської асоціації привели и до місцевого дитячого садка, де директор хотів побачити, чи може Маріца чи­мось допомогти. Спочатку працівник постійно ходив з нею: тепер Маріца ходить сама – двічі на тиждень. Діти й вихователі називають п “міс Маріца”. Як знає кожен працівник дитячих садків, діти мають потребу в тактильному контакті, люблять обніматися (чого часом вихователі не можуть їм дати, оскільки занад­то зайняті). Міс Маріца – особа, до якої діти йдуть по комфорт і любов: вона ніколи не зайнята, завжди обніме дитину. Діти розуміють, що міс Маріца не зовсім така, як інші вихователі – вона єдина доросла людина, якій діти подеко­ли повинні допомагати. Але ж діти тішаться, коли можуть допомогти дорослим. Перебування з дітьми, часткова відповідальність за них – все це допомогло Маріці стати більш незалежною, у неї з’явилося почуття самоповаги.
• Генрі, якому 70 років, жив у будинку для інвалідів протягом останніх кількох років. Більшість свого часу він проводив перед телевізором. Єдине, що йому по­добалося, це грати в кеглі. Працівник асоціації, прийшовши до нього, побачила м’яч для кеглів серед його речей. Вона порозпитувала й з’ясувала, що в місцевій церкві є боулінг-клуб і що одна з команд хотіла б зарахувати до себе Генрі. Чле­ни команди походили з Пуерто-Ріко й розмовляли здебільшого іспанською. Генрі ж – італієць, але це не так важливо, як могло здатися, оскільки він вза­галі не дуже балакучий. Коли віе уперше з’явився в команді, всі стурбувалися, бо побачили, що він не такий уже й добрий гравець. Зрештою, це змагання, тож вони не хотіли опуститися в турнірній таблиці. Однак команда розробила поря­док. згідно з яким він міг грати на заміну, але його очки не входили в залік ко­манди. Він особливо пишається чорно-золотою командною формою. Наприкінці сезону Генрі запросили на бенкет, влаштований лігою. Він був щасливий, коли члени команди нагородили його призом і чорним сатиновим піджаком команди. Він встав і подякував їм за те. що взяли його в свою команду.
• Мері Еллен представили Піту працівники місцевої асоціації. Мері Еллен – жва­ва енергійна жінка, художниця й політична активістка, яка виховує дітей і постійно буває в їхній школі. Піт більшість свого життя прожив у психічній лікарні штату. Коли та закрилася, він жив із сімома іншими чоловіками, в то­му числі своїм братом, у груповому будинку. Піт – чоловік небагатослівний, але великий ентузіаст. Особливо він любить добру їжу й музику. Мері Етлен взяла Піта на ігри малюків (ще одне місце, де ентузіазм скуповується: для Піта ко­жен удар по м’ячу був. немов “поверненя додому”) і залучила його до своєї політичної діяльності, вів допомагав з розсилкою листів у місцевому офісі політичної партії.

Клару познайомили з Алісою. Поєднання дуже логічне: Аліса любить коштов­ності – носить персні на кожному пальці, а Клара раніше торгувала коштовно­стями. Клара – жвава жінка, яка працює в лікарні, президент клубу свого квар­талу, політично активна, розумна й чітка. Аліса – ніжна жінка. смішлива, жи­ве вдома зі старими батьками. Тепер Клара бере її з собою по магазинах або за­прошує на обід – нічого складного. Клара дуже зайнята жінка, але знаходить час, щоб проводити з Алісою. Вона також думає над тим, у які справи ще можна залучити Алісу – Клара влаштувала її регістратором на виборах, наприклад. Вона переживає, що буде в Алісою, коли помруть и батьки.

• Конні познайомилася з Джулією. Конні – дизайнер, дуже любить садівництво, привітна жінка з чарівним довгим рудим волоссям, завжди охоче допомагає сусідам у громаді. Джулії за тридцять, вона живе в груповому будинку з дев’ят­надцятилітнього віку; до знайомства з Конні вона не мала друзів за межами бу­динку, хоча її родина й живе неподалік і регулярно з нею бачиться. Конні бере з собою Джулію на обід, в кіно, музеї та театри. Джулія може бути дуже муд­рою щодо життєвих проблем у груповому будинку, і Конні почала поділяти де­які и погляди – вона часом діє як адвокат щодо інтересів Джулії.
• Лорейн за 60, вона живе в груповому будинку. Що вона особливо любить, так це ходити до церкви. Вона раніше ходила на відправи зі своєю матір’ю, але та померла кілька років тому: тепер, коли вона йде до церкви, згадує матір. Єпіскопальна церква запросила Лорейн до своєї конгрегації – не на спеціальні відправи для інвалідів, а як постійного члена. Лорейн любить літургійні ритуа­ли. особливо обмін “поцілунком миру”. Коли церкву відвідав єпископ зі спеціальною відправою, він давав благословення безпосередньо над лавою Ло­рейн, а вона привітно помахала йому у відповідь. І пастор, і члени конгрегації завжди раді Лорейн. Недільні відправи й інша церковна діяльність стали вер­шинними точками її життя, й вона стала вартісним членом церкви.
• Нора впустила Кетрін у своє життя – майже зробила її членом своєї родини. Зв’язок, керований місцевою асоціацією, важливий для них обох. Норі за трид­цять, у неї двоє дітей, вона закінчує свою освіту виховательки. Нора народилася в Німеччині, і вони обоє – вона та її чоловік – живуть далеко від своїх родин. Кетрін за сімдесят, і вона також ізольована від своєї сім’ї (хоча й пам’ятає всіх дуже добре); майже все своє життя вона прожила в державній інституції. Кетрін – немов бабуся, вона любить бути з Норою та її дітьми, і діти відповідають їй лю­бов’ю. Нора пояснює це так: “Оскільки наші батьки й бабусі з дідусями живуть дуже далеко від нас, Кетрін ніби бабуся для нашої родини. Любов, яку вона й діти відчувають одне до одного, виховує їх усіх. Вона заповнює розрив між по­коліннями не лише в “їхніх життях, а й наших також. Я завжди була віддана ро­боті в групах громади, але ці стосунки навчили мене чогось нового”.

Кожна з цих історій (а є ще чимало прикладів) розповідає про те, що в громаді Лоґан сквер відкрите місце для інвалідів, які зазвичай не можуть знайти такого місця – для них воно зачинене. У деяких із цих місць – наприклад, у церкві, в боулінг-клубі – людині з за­тримками розвитку раді просто як кожному учаснику, як члену групи. Інші місця у гро­маді, найчастіше ті, де є специфічна робота, знайшли можливість створити спеціальні вартісні ролі або посади для інвалідів, з якими налагодили партнерство. Наприклад. Маріца стала міс Маріца для дітей з Лютеранського дитячого садка, а Вілл дістає величезне задо­волення від того, що працює кур’єром у місцевій лікарні. У всіх цих місцях було бажання прийняти когось, хто, можливо, повільно метикує або навіть створює певні ускладнення: навзаєм за ці незручності люди в районі зрозуміли й оцінили дорогоцінні навички, тепло, приязнь і ентузіазм, які люди з затримками розвитку змогли принести до їхньої громади.

Ця серія координованих зусиль щодо залучення людей з затримками розвитку до міської громади Лоґан сквер у Чикаго надає нам виразну картину можливостей творчої роз­будови громади. В ній витіснених людей вивели з ізоляції, повернули до громади, і так, що інші змогли оцінити й відчути віддачу він унікальних обдарувань і здібностей цих людей.

Навіть у нашому швидкозмінному, конкурентному сучасному світі кожна місцева громада завжди має велику кількість потенційно гостинних місць, де обдарування і здібності людей з затримками розвитку можуть бути мобілізовані для процесу розбудови громади.

Замість того, щоб опинитися в оточенні служб, які й далі їх ізолюватимуть і вилучатимуть із суспільства, на наведеній схемі ми бачимо, як люди з затримками розвитку можуть опинитися в самому центрі громади, – внаслідок серії партнерських стосунків, у яких розкриваються й актуалізуються їхні унікальні обдарування й здібності як частина процесу розбудови громади.

Замість того, щоб опинитися в оточенні соціальних служб, які й далі їх ізолювати­муть і вилучатимуть із суспільства, на наведеній схемі ми бачимо, як люди з затримками розвитку можуть опинитися в самому центрі громади. – внаслідок серії партнерських сто­сунків, у яких розкриваються й актуалізуються їхні унікальні обдарування й здібності як частина процесу розбудови громади.

* – джерело:  Джон П. Кретцманн, Джон Л.Макнайт “Розбудова громад за рахунок внутрішніх ресурсів. Шлях до відкриття й мобілізації ресурсів громади”, Київ, 2006 рік

Українське видання здійснено за підтримки Фонду Чарльза Стюарта Мотта та Міжнародного фонду “Відродження”.

Розміщення матеріалу дозволено Асоціацією агенцій регіонального розвитку України.